Олександр Рябчун, рятувальник Головного мобільного рятувального центру швидкого реагування ДСНС України
Про свою роботу Олександр говорить просто, але в кожному його слові відчувається головне: це не просто професія, а справжнє покликання. Коли завершився перший контракт, він навіть не замислювався, чи залишатися у службі: «Я зрозумів, що це моє. Я пишаюся тим, що я – рятувальник».
Олександр бачив чимало людського болю, важких випробувань і втрат. Та попри це не втратив щирості, людяності й внутрішнього світла. Він залишається відкритим, активним і завжди знаходить сили підтримати інших.
Для нього місія надзвичайника – це про високу відповідальність за чуже життя та готовність бути поруч у найстрашніші моменти.
Але є спогади, які назавжди карбуються в пам’яті: «Навесні 2023 року російські війська завдали ракетного удару по Умані. Тоді вщент склався під’їзд багатоповерхівки. Ми поїхали допомагати колегам і проводили аварійно-рятувальні роботи. Пам’ятаю, як ми з хлопцями зайшли у зруйновану квартиру… На ліжку лежала ціла сім’я – мама, тато і їхній син. Вони загинули. Люди просто спали, а в одну мить не стало цілої родини. Ця картина й досі перед очима».
Про такі моменти важко говорити. Але саме вони нагадують, наскільки важливою є справа рятувальників: «Я знаю, що саме задля цього ми й працюємо, щоб у людей був шанс на порятунок».
І коли Олександра запитують про мрію, його відповідь звучить щиро та дуже просто: «Мрія в мене одна - закінчення війни. А поки є сили й серце не втомилося вірити – будемо жити, працювати та рятувати людей».
